Odpowiedź na wyjaśnienie Marii Potockiej ws. protestu przeciwko promocji wystawy „Polityka w sztuce” wykorzystującej fotografię Piotra Pawleńskiego
Szanowna Pani
Maria Anna Potocka
Dyrektorka Muzeum Sztuki Współczesnej
MOCAK w Krakowie
W nawiązaniu do wyjaśnienia p. Potockiej: https://docs.google.com/document/d/1jaRX_puKG1EUXKWs9TuGMCf3uvf7aEFHDh9xjROViIw/edit?usp=sharing, ws. protestu przeciwko promocji wystawy Polityka w sztuce wykorzystującej fotografię Piotra Pawleńskiego, stanowiącego odpowiedź na list otwarty: https://docs.google.com/document/d/1Z8HG5U8YXrtwOl8iUvhRqkcj4sd1OYBC_Vj2_GHP7As/edit?usp=sharing .
Pierwszą i fundamentalnie nieuczciwą wypowiedzią sz.p. Marii Potockiej, dyrektorki muzeum MOCAK, jest stwierdzenie, że protest przeciwko uczynieniu wizerunku P. Pawleńskiego symbolem wystawy Polityka w sztuce sprowadza się do rosyjskiego obywatelstwa artysty. Nie dość, że kwestia obywatelstwa Pawleńskiego w żadnym momencie nie była powodem sprzeciwu szerokiego grona artystycznego osób o różnych narodowościach, a więc wypowiedź p. Marii jest kontrfaktyczna, to dodatkowo w efekcie spłyca przesłanie protestu, wypaczając jego główny przekaz. I my – artystki i artyści i osoby je wspierające, stawiając opór decyzji Muzeum ws. sposobu promocji wystawy Polityka w sztuce w czasie agresji Rosji na Ukrainę – nie zgadzamy się na utożsamianie artystów z ich narodowym pochodzeniem, ani skazywaniem na potępienie z powodu obywatelstwa. Niemniej oczywistym dla każdej trzeźwo myślącej i niepozbawionej wrażliwości społecznej osoby jest fakt, iż obecna polityka Rosji wobec Ukrainy nakłada chcąc nie chcąc, na obywateli każdego państwa, a w szczególności na obywateli Rosji, szczególny moralny obowiązek, aby opresji tej się sprzeciwić. Nie wspominając już o fakcie, iż wieloletni opozycjonista reżimu putinowskiego, jakim był Pawleński, ma wyjątkowe narzędzia i platformę do tego, aby taki sprzeciw wyrazić. Tymczasem, po zdecydowanie zbyt długim okresie milczenia, jego lakoniczna wypowiedź stanowiła próbę odwrócenia presji na zajęcie stanowiska niegdyś tak radykalnego i odważnego opozycjonisty, krótko potępiając sankcję międzynarodowe na Rosję. W pisemnej odpowiedzi na list sprzeciwiający się wyborom dot. promocji wystawy dyrektorka MOCAKu nie odniosła się ani do sposobu zachowania Pawleńskiego, ani do licznych oskarżeń artysty o wieloletnią przemoc seksualną, zamiast tego podała niezgodne z prawdą twierdzenia, jak te, że Pawleński zawsze był i jest za wolną Ukrainą, czy przedstawiające go w świetle pro-feministycznym (poparcie Pussy Riot).
Nie zgadzamy się również na próbę bagatelizacji problemu przez p. Potocką – ponownie rozmijając się drastycznie z sednem sprawy, usiłuje przedstawić spór jako marnotrawienie czasu i energii w trwającej wojnie. Idzie to niestety w parze z zadziwiająco naiwnym przekonaniem, że jakiekolwiek wcześniejsze czy późniejsze wyrażenie przez Muzeum wsparcia dla strony ukraińskiej w trwającej wojnie, jest równoznaczne z całkowicie czystą kartą zarówno tej instytucji jak i osób nią zarządzających. Tak, jak gdyby prezentowanie i zakup sztuki osób z Ukrainy oraz przekazywanie pomocy materialnej nie było zupełnie normalnym, adekwatnym do wartości tej sztuki i podniosłości danego momentu społeczno-politycznego działaniem, a formą manifestacji dobrodusznej akcji charytatywnej. Musimy z przykrością przypomnieć, że nie gramy w grę, gdzie jeden dobry uczynek czyści konto ze wszystkich błędów. Podtrzymujemy, że wybór symbolu jakim jest twarz zaszytych ust Pawleńskiego w dobie bieżących wydarzeń politycznych jest błędem, a w liście otwartym poruszyliśmy i poruszyłyśmy wiele różnych kwestii tłumaczących, dlaczego ten błąd jest istotny. Wojna to nie tylko ataki i naloty na fizyczne obiekty i ofiary. Wojna w dzisiejszym świecie to również walka dyskursywna, w której symbole pełnią tak ważną rolę, a narracje puszczane w świat kształtują społeczne postawy. Codzienna ogromnie zintensyfikowana walka z dezinformacją rosyjską czy z podejściem do zwyczajowo przyjętych, niebezpiecznie zachowawczych reakcji areny międzynarodowej na działania reżimu Putina, wpłynęła właśnie na postawy społeczeństw zachodnich. To z kolei miało bezpośrednie przełożenie na gotowość do natychmiastowej i niezbędnej pomocy materialnej i dyplomatycznej, chociaż ta walka nadal trwa i jeszcze na wiele działań społeczeństwo Ukrainy oczekuje z zapartym tchem. Nie można redukować tematu symboli do zbędnych sprzeczek. Nie dziś, kiedy wystawa odnosi się do Polityki w sztuce, a podejmowana polityka państw zachodnich, w tym Polski, decyduje o życiach ludzkich. Co robi bohater wybrany przez Muzeum na twarz Polityki w sztuce? Milczy. Rozmywa dyskurs pro-sankcyjny. Nie bierze odpowiedzialności za platformę, którą włada. Na domiar tego wszystkiego, w momencie, gdy w Ukrainie rosyjscy żołnierze dopuszczają się traumatyzującej zbrodni jaką są masowe gwałty, sam Pawleński obciążony jest tak dużą liczbą oskarżeń o przemoc seksualną, że powstała na ten temat nawet książka. Może sz.p. Maria Potocka nie dostrzega w tym problemu, ale my tak. Jeśli Muzeum kreuje się na wolnościową i progresywną instytucję, prezentując tematy społecznie doniosłe i aktualne, to niech chociaż ten obraz będzie spójny i szczery. Tymczasem odniesieniem do przemocy seksualnej, jakie usłyszałyśmy na wernisażu wystawy, podczas którego odbył się protest było następujące: “Jeśli sąd nie orzeknie o tym, że sztuki danej osoby nie wolno wystawiać, to ja nie będę sprawdzać każdego artysty czy nie jest bokserem domowym!”. Takie podejście odbiera nam słowa.
Warto zauważyć, że powyższe argumenty dlaczego twarz Pawleńskiego na przystankach, plakatach i ulotkach obecna w przestrzeni Krakowa cały rok, na który zaplanowane jest trwanie wystawy, może przeszkadzać a nawet kłuć w oczy to jedynie namiastka szerszego problemu. Widzimy w tym próbę zdegradowania dyskursu dekolonizacyjnego do poziomu rozmowy o rusofobii. Samo fakt, że mianem “rusofobii” określa się każdą próbę krytycznego podejścia do kultury rosyjskiej, pokazuje, że kultura rosyjska cieszyła się dominacją i nietykalnością przez stulecia, a każda inna reakcja niż jej uznanie, wydaje się teraz wymierzonym w nią atakiem. Atakiem jest eliminacja fizyczna elit kulturalnych krajów skolonizowanych przez Rosję. Atakiem jest zrównywanie miast Ukraińskich z ziemią. Atakiem jest wysyłanie gróźb śmierci do ukraińskich aktywistów i aktywistek, które działają teraz w Europie. Publiczna debata o potrzebie dekonstrukcji rosyjskiego, imperialistycznego mitu i kolonialności kultury rosyjskiej atakiem nie jest. Jest koniecznością.
Daniil Galkin
Marta Romankiv
Yulia Krivich
Lena Kovach
Lia Dostlieva
Anita Nemeth
Olivia Chwat
Asia Tsisar
Taras Gembik
Fanni Malinovska
Denys Hryshchuk
GRAM group
Andrii Dotiliev
UA
Шановна Пані
Марія Анна Потоцька
Директорка Музею Сучасного Мистецтва
MOCAK у КраковіЗ посиланням на пояснення пані Потоцької:
https://docs.google.com/document/d/1jaRX_puKG1EUXKWs9TuGMCf3uvf7aEFHDh9xjROViIw/edit?usp=sharing, щодо протесту проти популяризації виставки “Політика в мистецтві”, з використанням фотографій Петра Павленського, як відповіді на відкритий лист:
https://docs.google.com/document/d/1Z8HG5U8YXrtwOl8iUvhRqkcj4sd1OYBC_Vj2_GHP7As/edit?usp=sharing.
Перша і принципово нечесна заява шановної пані Марії Потоцької, директорки музею MOCAK, є припущення, що протест проти того, щоб образ П. Павленського став обличчям і символом виставки «Політика в мистецтві», зводиться до російського громадянства художника. Питання громадянства Павленського в жодному разі не було приводом спротиву з боку широкої мистецької групи людей різних національностей, і тому заява пані Марії є контрфактичною, до того ж в ефекті нівелює головну ідею протесту, спотворюючи його головні заклики. І ми – мисткині та митці та їхні прихильники – опираючись рішенню Музею щодо способу популяризації виставки «Політика в мистецтві» під час російської агресії проти України – не погоджуємося на ототожнювання митців з їх національним походженням, або приреченням на осуд через громадянство. Тим не менш, для кожної тверезо мислячої і не позбавленої соціальної вразливості особистості, очевидним є факт того, що нинішня політика Росії щодо України нав’язує, так чи інакше, громадянам кожної країни, і зокрема громадянам Росії, особливий моральний обов’язок протистояти цьому гнобленню. Не кажучи вже про те, що Павленський, багаторічний противник режиму Путіна, має унікальні інструменти та платформу для вираження такого спротиву. Водночас, після надто тривалого мовчання, його лаконічна заява була спробою зменшити тиск на зайняття позиції, колись такого радикального та сміливого опозиціонера, коротко засуджуючи міжнародні санкції проти Росії. У письмовій відповіді на лист опору щодо рішень про популяризацію виставки, директорка музею MOCAK не згадала ні про поведінку Павленського, ні про численні звинувачення митця в багаторічному сексуальному насильстві, натомість зробила неправдиві заяви, як-от, що Павленський завжди був і є за вільну Україну, або представляючи його в профеміністичному світлі (підтримка Pussy Riot).
Ми також не погоджуємося зі спробою пані Потоцької применшити проблему – знову занадто розбіжною з сутністю справи, намагаючись представити спір як марну витрату часу та енергії у війні, що триває. На жаль, це супроводжується напрочуд наївним переконанням, що будь-який попередній чи подальший вияв Музеєм підтримки української сторони у триваючій війні, є рівнозначний абсолютно чистому аркушу як цієї установи, так і її керівництва. Так ніби презентація та придбання мистецтва вихідців з України, надання матеріальної допомоги не були б чимось нормальним, адекватним до цінності цього мистецтва та піднесеності даного суспільно-політичного моменту діями, а формою прояву добродушної благодійної акції. З жалем нагадуємо, що ми не граємо в гру, де одна добра справа очищує від всіх помилок. Ми стверджуємо, що обличчя із зашитим ротом Павленського в епоху поточних політичних подій є помилкою, а у відкритому листі ми охоплювали багато різних сфер, пояснюючи чому ця помилка важлива. Війна – це не лише напади та бомбардування фізичних об’єктів та жертви. Війна в сучасному світі також є боротьбою дискурсів, у якій символи відіграють важливу роль, а наративи, випущені у світ, формують соціальні настрої. Щоденна надзвичайно інтенсивна боротьба з російською дезінформацією чи з підходом до традиційно прийнятих, небезпечно консервативних реакції міжнародної арени на дії режиму Путіна, власне вплинула на позиції західних суспільств. Це, у свою чергу, безпосередньо вплинуло на готовність надати негайну необхідну матеріальну та дипломатичну допомогу, хоча ця боротьба ще триває і на багато дій українське суспільство очікує, затамувавши подих. Не можна мінімізувати тему символів до нібито непотрібних суперечок. Не сьогодні, коли виставка стосується Політики в мистецтві, а політика західних країн, зокрема Польщі, визначає життя людей. Що робить обраний Музеєм герой як обличчя “Політики в мистецтві”? Мовчить. Нівелює “просанкційний” дискурс. Не бере відповідальності за платформу, якою володіє. На додаток до всього цього, коли одними з найбільш травматичних подій в Україні є вчинення масових, жорстоких зґвалтувань російськими солдатами, Павленський оповитий такою кількістю звинувачень у сексуальному насильстві, що на цю тему написана книга. Можливо шановна пані Марія Потоцька не бачить у цьому проблеми, але ми так. Якщо Музей претендує на те, щоб бути вільним і прогресивним місцем, де висвітлюються суспільно важливі та актуальні теми, то нехай цей образ буде хоча б цілісним і чесним. Водночас згадкою про сексуальне насильство, яку ми почули на відкритті виставки, під час якої відбувся протест, було твердження: «Якщо суд не постановить, що мистецтво даної особи не допускають до представлення публічності, я не буду перевіряти кожного артиста, чи не є він домашнім боксером!». Такий підхід відбирає нам мову.
Варто зауважити, що наведені вище аргументи, чому обличчя Павленського на зупинках, плакатах та рекламних листівках, присутні у міському просторі Кракова цілий рік, на який запланована виставка, можуть турбувати чи навіть різати очі, є лише симптомом ширшої проблеми. Ми вбачаємо в цьому спробу звести деколоніальний дискурс до рівня розмови про русофобію. Сам факт того, що «русофобією» називають будь-яку спробу критичного підходу до російської культури, свідчить про те, що російська культура протягом століть користувалася домінуванням і недоторканністю, і будь-яка інша реакція, окрім цінування, тепер виглядає як загроза і напад. Нападом являється фізичне знищення культурних еліт колонізованих Росією країн. Рівняння українських міст з землею – це напад. Нападом являється надсилання смертельних погроз активісткам і активістам, які зараз активні в Європі. Публічна розмова про необхідність деконструкції російського імперіалістичного міфу та деколонізації російської культури – це не напад. Це обов’язок.
Даніл Галкін
Марта Романків
Лєна Ковач
Лія Достлієва
Аніта Немет
Олівія Хват
Ашя Цісар
Терас Гембік
Фанні Малиновська
Денис Грищук
Група GRAM
Юлія Кривич
Андрій Достлієв
ENG
Maria Anna Potocka
Director of the Museum of Contemporary Art
MOCAK in Krakow
Regarding Ms. Potocka’s explanation:
https://docs.google.com/document/d/1jaRX_puKG1EUXKWs9TuGMCf3uvf7aEFHDh9xjROViIw/edit?usp=sharing, on protesting the promotion of the exhibition Politics in Art using the photography of Piotr Pavlensky, responding to the open letter:
https://docs.google.com/document/d/1Z8HG5U8YXrtwOl8iUvhRqkcj4sd1OYBC_Vj2_GHP7As/edit?usp=sharing .
The first and fundamentally dishonest statement by MOCAK museum director, Ms. Maria Potocka, is that the protest is against using the image of P. Pavlensky as the symbol of the exhibition Politics in Art, which has reduced the protest to the artist’s Russian citizenship. Pavlensky’s citizenship was at no time the reason for the protest, which was held by a broad-ranging group of artists and arts workers of different nationalities, so Ms. Potocka’s statement is not only counterfactual, but additionally, in effect, it shallows the message of the protest, distorting its main point. And we – artists and those who support the protest, while resisting the museum’s choice of promotional image for the exhibition Politics in Art, during the time of Russia’s aggression against Ukraine – do not agree with identifying artists by their national origin, nor to condemning them on the basis of their nationality. Nevertheless, it is obvious to any sober, socially-minded and sensitive individual, that Russia’s current policy towards Ukraine imposes, want it or not, a special moral obligation on the citizens of any country, and on Russian citizens in particular, to oppose this oppression. It is also important to note that long-time oppositionists of the Putin regime, such as Pavlensky, have unique tools and platforms to express such opposition. After a far too long period of silence, his laconic statement was an attempt to deflect pressure, to resume his stance as a radical and courageous oppositionist by briefly denouncing international sanctions on Russia. In her written response to the letter opposing the choice to promote the exhibition, the director of MOCAK did not address either Pavlensky’s demeanor or the numerous accusations of sexual violence that have followed him for years, instead making untruthful claims, such that Pavlensky has always, and still stands for a free Ukraine, or as well, portraying him in a pro-feminist light (citing his support of Pussy Riot).
We also take objection to Ms. Potocka’s attempt to diminish the issue – again drastically missing the point. She tries to portray the dispute as a waste of time and energy, and a distraction to the ongoing war. This,unfortunately,goes hand in hand with the remarkably naïve belief that any earlier or later expression of support by the museum, for the Ukrainian side in the ongoing war, is synonymous with a completely clean slate for both the institution and those who run it. It is as if the presentation and purchase of art by people from Ukraine, and the donation of material aid, is not a completely normal, appropriate both for the value of this art and the sublimity of the given socio-political moment, but rather a manifestation of good-natured charity. We must regretfully remind you that we are not playing a game where one good deed will clean the account of all mistakes. We maintain that the choice of a symbol, such as Pavlensky’s sewn-up mouth, in the current political climate is a mistake, and in our initial open letter we raised and addressed many different issues explaining our reasoning for why this is a mistake. War is not only attacks and air strikes on physical targets and victims. War in today’s world is also a discursive battle, in which symbols and narratives play a critical role in shaping social attitudes. The daily struggle against Russian disinformation has intensified exponentially, and it functions in combination with the standard international approach to Putin’s regime, both of which deeply influence the Western perspective. This, in turn, has had a direct impact on the willingness to provide immediate and necessary material and diplomatic assistance, although this struggle is still ongoing and there is still much that the Ukrainian public waits for, with bated breath. The topic of symbols cannot be reduced to „unnecessary arguments”. Not today, when the exhibition refers to Politics in Art, when the policies of western countries, including Poland, are deciding the fate of people’s lives. And what does the character who has been chosen by the museum to be the face of Politics in Art do? He is silent. He blurs the pro-sanctions discourse. He takes no responsibility for the platform he has. To top it all off, at a time when Russian soldiers are committing the traumatizing crime of mass rape in Ukraine, Pavlensky himself has faced so many accusations of sexual violence that a book has even been published on the subject. Perhaps Ms. Maria Potocka doesn’t see this as a problem, but we do. The reference to sexual violence that we heard at the opening of the exhibition, during which a protest was held, she said the following: „If the court doesn’t rule that a specific person’s art must not be exhibited, then I won’t check every artist to see if he’s a domestic boxer [an abuser]!”. This statement left us speechless. If the museum is creating a vision of itself as a free and progressive institution, presenting socially momentous and topical issues, then at least let this image be consistent and truthful.
The argument that Pavlensky’s face on bus stops, posters, and flyers, which will be present across the city of Krakow for the entire year for which the exhibition is scheduled to last, may be visually disturbing, is only a substitute for a broader problem. In this we see an attempt to relegate the discourse of decolonization to Russophobia. The very fact that the term „Russophobia” is used to describe any attempt to criticize Russian culture shows that Russian culture has enjoyed dominance and inviolability for centuries, and any response other than recognition of it now seems like a targeted attack. The attack is the physical elimination of the cultural elites of the countries colonized by Russia. The attack is razing Ukrainian cities to the ground. The attack is sending death threats to activists who are now active in Europe. A public debate about the need to deconstruct the Russian imperialist myth and the coloniality of Russian culture is not an attack. It is a necessity.
Daniil Galkin
Marta Romankiv
Yulia Krivich
Lena Kovach
Lia Dostlieva
Anita Nemeth
Olivia Chwat
Asia Tsisar
Taras Gembik
Fanni Malinovska
Denys Hryshchuk
GRAM group
Andrii Dotiliev
